МОВА ТА СВІДОМІСТЬ НАРОДУ,  ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ.

РОЛЬ МОВИ У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ

В.М.Бондаровська,  Директор Міжнародного гуманітарного центру «РОЗРАДА»,

Кандидат психологічних наук

 

Становлення свідомості людини нерозривно пов`язане з розвитком мови. Становлення свідомості нації нерозривно пов`язане з розвитком національної мови. Як володіння мовою людиною визначає її ментальний простір, так і володіння народом мовою визначає ментальний простір нації.

Як відмічає відомий фахівець у галузі психосемантики В.Ф. Петренко, «Загальнокультурний ментальний простір як сукупність значень, образів, символів суспільної свідомості у тій чи іншій мірі повноти привласнюється суб’єктом та відбиваючись через його систему цінностей, через його світосприйняття, набуває той чи інший особистісний сенс, що задає ставлення суб’єкта до цієї реальності і визначає використання даного ментального простору як історичної метафори для категоризації наступних епох (1).

Мова пов’язана з всіма проявами людської культури та поведінки.

«Послідовність людської поведінки, як така, пояснюється виключно тим фактом, що людина сформулювала свої бажання, а потім раціоналізувала їх виключно за допомогою слів». Так висловився Олдос Хакслі (2). Це означає, що людська культура, соціальна поведінка та мислення не можуть, як відомо, існувати без мови.

Мова є засіб спілкування, знаряддя пізнання та форма існування суспільно-історичного досвіду людства. У мові, як відмічає А.А. Брудний, специфічно відображена дійсність як об’єкт пізнання та предмет спілкування людей (3).

Мова завжди належить певному етносу, відображує його світосприйняття, культурні надбання, ментальний простір, історичну свідомість.

Цікаво, що фахівці одноголосно визначають, що мова є одним з найважливіших показників розвитку та зберігання етносу. «При всьому зовнішньому динамізмі мова виявляється більш усталеною, а тому і більш інформативною для пізнання історії її носіїв, ніж свідоцтва інших сторін культури, особливо матеріальної», пише П.Є. Гриценко (4). Виявляється, що мова є гарантом розвитку народу, через неї дитина пізнає світ, за її допомогою спілкуються люди, в ній відбивається та проявляється ментальний простір народу. Великий німецький вчений Вільгельм Гумбольт писав: «Різні мови – це зовсім не різні означення одного і того ж предмету, це різні бачення його… Через різноманітність мов нам відкривається багатство світу та різноманітність того, що ми пізнаємо в ньому; і людське буття стає для нас ширше, оскільки мови у чітких та дійових рисах дають нам різні способи мислення та сприйняття» (5).

На цьому ж наголошував і великий мовознавець Олександр. Потебня, коли писав про те, що у 20-му столітті всі пізнають, що мова є і шляхом творення етичних та естетичних ідеалів, і в цьому контексті різнобарв’я мов не менш важливе, ніж у контексті пізнання (6).

Особливо хочу наголосити на ролі мови у становленні ментальності дитини, яка через засвоєння мови засвоює ментальність народу – носія цієї мови,  його культуру, етику, звичаї.  Дуже цікаво пише про це відомий американський психолінгвіст Дж А. Міллер: «Людська мова повинна бути такою, щоб дитина могла засвоїти її. Більш за те, вона засвоює мову від батьків, у яких і думки немає пояснювати їй мову. Досить того, що дитина природнім чином розвивається у середовищі, де використовується мова» (7).

Ці вислови важливо пам‘ятати в контексті великої уваги будь-якої імперії  до поширення панівної в імперії мови, її нав‘язування поневоленому народові, навіть, боротьба з мовою цього етносу. Згадаємо 75 указів проти української мови.  Буквально у точному контексті наведених вище висловлювань звучать думки героя відомої повісті І. Буніна «Життя Арсен‘єва». Цитую мовою оригиналу: «Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, - ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем – какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего» (8).

Читаючи ці рядки, я пережила шок. Як треба було послідовно розвивати імперську психологічну модель зникнення української мови, культури, історії, щоб така освічена людина, як Іван Бунін, прийняв кінець історії України, як істину?

Цей шок повернув мене ще раз до роздумів про психологічні наслідки перебування в імперії, про не тільки пост-геноцидність, пост-травматичність, але й про  пост-колоніальність нашого буття і нашої поведінки.

Ми жили з цим,  відчуваючи повсякденно нав‘язуваний нам комплекс меншовартості скоріше на рівні почуттів, підсвідомого протесту.

 

Ось кілька прикладів. Я дуже люблю апостолів роботи Андрія Рубльова. Тому, перебуваючи в Москві у численних відрядженнях, я часто йшла до Третьяковської галереї посидіти біля них, подумати. І кожного разу я зустрічалась з мозаїкою Михайлівського золотоверхого собору «Дмитро Солунський». І кожного разу з підсвідомості піднімалось питання «Це ж наше, українське диво! Чому ж воно тут?» Таких питань у мене, молодого вченого і любительки живопису виникало безліч: «Чому в Оружейній палаті стільки шедеврів українського прикладного мистецтва? Чому тут гетьманські булави? Чому рукописи Сковороди знаходяться у Ленінграді (через роки Михайло Сикорський, який створив 27 Перяслав - Хмельницьких музеїв,   розповідав мені, як він їх визволяв рукописи Григорія сковороди з Ленінграду). Чому той єдиний журнал виписується тільки в одному примірнику і знаходиться в одній з центральних Московських бібліотек? Чому всі важливі і цікаві виставки  живопису і скульптури завжди в Москві, і треба їхати туди, щоб зустрітися з Роденом, Пікассо, Леже і, навіть, Нестеровим, виставки якого ми досі не дочекались у Києві, де він створив стільки шедеврів? Чому, чому, чому?»

В мене чомусь не сформувався комплекс української, київської і гендерної меншовартості. Їх відсутність, до речі, створювала мені не аби які проблеми у повсякденному та науковому житті. Як я це відчувала?  Бувало, хтось з московських інтелігентів, завітавши у гості до Олени Махлах, відомого московського психолога, питав: «А що у вас за хохлушка у гостях?», маючи на увазі мій «малоросійський» акцент. А то не пропускають розроблені нами в Києві проекти радянських та міжнародних стандартів з ергономіки, А то запитають: «Ви тут, українські психологи,  надрукували огляд сучасних досліджень стратегій розв‘язання задач. А звідки у вас такі матеріали?»

Пізніше, навчаючись у США, я часто обговорювала ці проблеми з моїми вчителями і друзями професорами Беррі і Дженей Уайнхолд. Вони закохані в Україну і вірять у її особливу духовну місію. І раптом темою нашої розмови стали поняття «зона активного мислення» і «зона релаксації».

 

Зона активного мислення – це місце, дуже часто столиця, в якому кипить інтелектуальне і соціальне життя. Найчастіше цю активність визначає саме те, що в цьому місці зосереджені всі шляхи і точки зростання культури. Тут найкращі музеї, університети, театри, видатні пам‘ятки архітектури і історії. Кипить інтелектуальне життя – диспути, лекції, виставки, вистави… Таке кипіння впливає і на правителів, і на чиновників, і на простих людей.  Поряд з видатними художниками, скульпторами, філософами, поетами розвиваються і видатні замовники. Папа Юлій ІІ чомусь замислює розпис Сикстинської капели і  вирішує, що саме Мікельанджело великий скульптор спроможний виконати його замовлення як живописець.

 

 Ми знаємо, яку роль зіграв Париж наприкінці 19-го – початку 20-го століть у розвитку живопису і поезії, а пізніше також у розвитку історії (Блок і його група) і філософії (Ж.Р. Сартр, А.Камю…).

В Російській імперії та Радянському Союзі  такими центрами активного мислення були  Санкт-Петербург і Москва. З одного боку, ці міста періодично були столицями імперії, а з іншого – сюди часто шляхом застосуванням насильницьких дій звозили шедеври мистецтва з «окраїн», а також створювали умови для міграції у столиці найбільш талановитих і перспективних осіб з тих же самих «окраїн». Саме у цьому інтелектуальному «бульйоні» розвивалися такі сини України як Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Всіма силами забезпечувалося сприяння розвитку спільної культури імперії. А таких вільнодумців як Тарас Шевченко, який чогось прагнув для свого народу, жорстоко карали.

 

Київ був столицею Київської Русі і відігравав велику роль як центр духовної культури і соціального життя. Залишилися видатні пам‘ятки історії і культури і активного соціального, історичного і філософського мислення.  Другим становленням Києва як зони активного мислення були часи розквіту монастирських братств і Києво-Могилянської Академії. Саме тоді розквітнув стиль українського бароко в архітектурі, були зроблені відкриття у філософії, математиці, граматиці  і поетеці, розквітли музика і живопис. В Академії навчалися студенти з 30 країн Європи. І тут, як, наприклад, у Стародавньому Римі, зростали і видатні соціальні і політичні діячі, такі як гетьмани Сагайдачний і Мазепа, які виступали не тільки як замовники, але й як спонсори створення видатних архітектурних споруд, як читачі і як Іван Мазепа, і поети. Київ  у 17-му - на початку 18-го століть був реальною зоною активного мислення.

Зона релаксації  - це, образно кажучи, місцина, де всі  і все рухається повільно. Поспішати нікуди. Нічого особливого не стається. Життя уповільнене. Великих подій немає. Музеї, театри, університети є, але також не є дуже активними.  У порівнянні зі столичним життям все спокійно і не рухається. Цінності культури потроху вивозяться до центру, до столиці. Талановиті люди тут народжуються, але чомусь дрейфують до столиці – чи то до університету, чи то кар‘єру робити, чи то реалізуватися як митець, вчений чи як чиновник.

Що сталося з Києвом після Полтавської битви?

Петро Перший зробив певні кроки для ліквідації у Києві зони активного мислення і перетворення Києва у зону релаксації.

Було евакуйовано до Москви професорів Києво-Могилянської Академії, а також її студентів. Багато діячів української культури переїхали до Росії, активно діяли на благо Російської імперії. Наприклад, Феофан Прокопович.

Що стосується мови, якою спілкувалися діячі культури того часу. У столицях діячі культури з різних «окраїн» імперії спілкувалися спільною російською мовою. А на так званих окраїнах теж існувало повне сприяння використанню російської мови. Більш за те, імперія видавала спеціальні укази, за якими заборонялося публікувати книги, скажімо, українською мовою, а також публікувати українською мовою тексти українських пісень під нотами відповідних пісень. Так званий Валуєвський циркуляр 1863 року  забороняв:

  • Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;
  • Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
  • Друкувати будь-які книги українською мовою;
  • Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);
  • Влаштовувати концерти з українськими піснями;
  • Викладати українською мовою в початкових школах.

         Цей циркуляр ілюструє, що ті, хто правив імперією,  добре розуміли, як впливає мова на розвиток і становлення особистості. Вони свідомо не просто обмежували використання українським народом своєї рідної мови, а забороняли її використання. Вони вивозили до центру пам‘ятки культури, вони забороняли театральні вистави. Таким чином, створювалися зони релаксації, люди відлучалися від своєї мови і культури. 

         В цьому контексті важливо розглянути погляди найвидатніших психологів 20-го століття на зв‘язок розвитку дитини з засвоєнням дитиною мови, насамперед, рідної мови.

         Так видатний психолог Л. Виготський, якого у США називають Моцартом психології, приділяв багато уваги  у своїй фундаментальній роботі «Мислення і мовлення» саме ролі мови у формуванні особистості (9).

На важливості цих питань наголошував відомий сучасний психолінгвіст Д. Слобін (10). Він провів реальний аналіз проблеми «мова та когнітивний розвиток», розглянув мову як найбільш гнучкий засіб репрезентації, звернув увагу на те, як розглядали цю проблему найвидатніші психологи двадцятого століття Ж.. Піаже, Дж. Брунер, Б. Бернстайн та інші. Зокрема, розглядаючи 5 джерел впливу мови на інтелектуальний розвиток дитини, на які вказував Дж. Брунер, Д. Слобін прийшов до висновку, що мова є важливим компонентом психологічної природи людини.

         Дж. Брунер, аналізуючи результати своїх досліджень володіння мовою дітьми – представниками різних народів, наголошував на тому, що одним з найбільших стрибків у еволюції людини було виникнення здібності до мови та символічних процесів (11).

         Які ж джерела впливу мови на інтелектуальний розвиток дитини визначив Дж. Брунер? Це дуже важливо для нас, оскільки тут лежить розуміння важливості мови для етносу, а також розуміння нерозривного зв’язку мовного простору народу з його інтелектуальним та етичним простором. Крім цього, це важливо тому, що допомагає нам зорієнтуватися, наскільки важливим є засвоєння мови дитиною, яку роль відіграють в цьому процесі батьки дитини. Адже вони визначають мовне середовище дитини.

 

 

Ось ці джерела:

  • слова можуть бути «поштовхом до формування поняття»;
  • спілкування між дорослим та дитиною може сприяти орієнтації та навчанню дитини, виявляючись  важливим джерелом знань та досвіду;
  • школа створює потреби в нових видах використання мови – особливо вільного від контексту та спеціально розробленого використання;
  • наукові поняття виробляються певною культурою та передаються як раз у вербальній формі  інтелектуального розвитку (12).

Цікаво, що Дж. Брунер ніби знає трагічну історію використання української мови та підказує нам, на що треба звернути увагу. На дітей, на родину. Тут утворюється та підтримується мовне середовище народу.

Тут треба шукати відповіді на запитання, як ставляться до мови люди – представники етносу, як вони вирішують для себе та своїх дітей  проблему національної, проблему рідної мови, а це означає і проблему ментального простору народу.

Отже, дійсно, вкрай важливо дослідити мовні процеси у сучасній Україні в контексті того, як ставляться до мови люди, що вони обирають, який ментальний простір формують за допомогою мови в Україні.

Далі зупинимося ще на аспекті «рідна мова». Це досить актуально для нас, оскільки майже три століття українська мова  (ми розглянемо це нижче) зазнавала безперервного переслідування.

Хоча, героїчний саме в цьому контексті український народ зберіг свою мову, але для багатьох людей в Україні рідною мовою виступала державна російська мова. Крім того, ще актуальним є питання, яку саме мову треба зберегти та розвивати. Професор Іван Огієнко, один з найвидатніших діячів української культури 20-го сторіччя, писав:

«Рідна мова – це найважніша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ. У житті кожного народу, а особливо недержавного, рідна мова відіграє найголовнішу роль: рідна мова  - то сила культури, а культура – сила народу» (13).  Далі професор Огієнко пише, що цим пояснюється те, чому всі культурні народи ставляться до своєї рідної мови з найбільшою святістю, з найчутливішою опікою.

Нижче ми розглянемо коротко, як різні народи спілкуються в наш час своєю мовою, як виглядає в наш час проблема двомовності.

Друге дуже важливе питання, яке піднімає Іван Огієнко, це питання про соборну літературну мову. Він пише: «Найголовніший і найміцніший цемент, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю – то соборна літературна мова.»  І далі: «Рідна й літературна мова – органи надзвичайно ніжні й чутливі,  - навіть найменші недостачі й потрясіння життя приватного чи всенародного помітно відбиваються й на них.» (13).

Ці рядки знов ж підтверджують, наскільки важливими є мовні питання і наскільки свідомо, послідовно і уважно необхідно ставитися до мовного питання, відслідковувати реальний стан вживання української мови, культурного та ментального простору народу.

Практично всі визначні мовознавці та етнографи відмічали нерозривний зв’язок мови народу та розвитку його самосвідомості, культури та етики. Не менш тісно вони пов’язують розвиток мови з процесами національної ідентифікації народу. «Мова – це дух народу, звідси настільки сильне прагнення народів до збереження та розвитку рідної мови», пише Р. Грановська (14).  Розглядаючи питання психологічного захисту народу, вона відмічає, що мова тісно пов’язана з становленням самооцінки народу, що є багато процесів, які пов’язані з визнанням мови, наданням їй статусу державної, що можуть призводити до конфліктів.

Отже, мовні питання у психологічному контексті є дуже важливими, визначальними для етносу.

 

Дуже яскраво, говорячи про творчість Лідії Чуковської, про зв’язок мови з совістю, душею народу, сказав письменник Юрій Карякін. Він навів слова Ф. Достоєвського: «Мова та народ. Бог із дияволом змагаються, а поле битви – душа людська…» (15).

Багато уваги мовним питанням приділяв великий педагог К.Д. Ушинський. Він підкреслював, що кожний народ, а зокрема, український, має право і повинен користуватись правом мати рідну школу рідною мовою, побудовану на народних традиціях. Він писав: «Мова народу – найкращий, нев’янучий і вічно відновлюваний цвіт усього того духовного життя, що починається далеко за межами його історії… Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле… Коли зникає народна мова – народу більш нема!. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати від народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків»(16).

І саме великому народу, що живе на найкращих у світі чорноземах, народу, що створив неповторний зв’язок з Землею, що має з нею особливу любов, прийшлося майже три століття зазнавати мовного переслідування.

Розглянемо, як розвивалася українська мова, як склалася її історична доля, і як це вплинуло на ментальність народу.

Людині, що живе у штучно створеному глухому  інформаційному просторі, часто важко розібратися, писав М. Грушевський, чи правда, що руська мова спільна і Великоросам, і Українцям, «общеруська». І нема мовляв, причин, щоб Українці розвивали свою українську мову, нею писали, друкували, вчили?» (17).

Це була свідома політика Російської імперії – відокремити народ від своєї мови, а тоді від своєї культури, свідомості, самовизначення. М. Грушевський відповідає: «Отже, насамперед пригадують на се, що українська мова не новина. В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо – з XI віку, тому 800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві  панували, вже добре видно, що не однаково була мова на Україні і в великоруських північних сторонах» (16).

Як відмічає відомий український етнограф В. Наулко, досить поширеною є думка про те, що приблизно у XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки української народності, що стосувалися території, мови, культури, господарської діяльності, побуту і звичаїв.  І далі він пише: «Формування українського народу відбувалося на всій його етнічній території, незважаючи на соціально-політичні бар’єри і політику іноземних держав, спрямовану на гальмування цього процесу (18).

Важливе питання – формування літературної мови народу. Вона визначає рівень ментального розвитку нації, культури та самосвідомості. Як відмічає В. Наулко, «Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі середньо дніпрянських (полтавсько-київських) говірок на межі XVIIIXIX ст. і в процесі свого розвитку увібрала в себе діалектні елементи інших районів України (18). Додамо до цього ще дані П.Ї. Гриценко про українську літературну мову: «Розвиток української мови діалектній та письмово-літературній різновидностях (як двох основних формах існування) – від періоду стародавньоукраїнського (X-серед.XIII ст.) через староукраїнський (серед. XIIIXVIII ст.) до ново української мови )з рубежу кінця XVIIIпочатку XIX ст.) свідчить про постійне зростання самобутніх рис цього ідіому. Своєрідність української мови у рівній мірі виразно як на рівні ново української мови, так і діалектному різновиді». І далі: «Українська літературна мова як вища форма існування національної мови має свою розвинену складну функціонально-стильову диференціацію: чітко сформованими є стилі художній, публіцистичний, науковий, діловий (офіційно-діловий), епістолярний, кожний з яких має свої витоки та етапи становлення, набір релевантних рис. (4).

Здавалося би, чого хвилюватися? Народ має розвинену мову, володіє нею. Які проблеми? Проблеми, як ми знаємо є. Так склалося історично, що мирний працездатний народ України зазнав тиску з боку своїх сусідів Росії, Польщі, Туреччини. Слов’янські сусіди, держави з великою не тільки воєнною та політичною експансією, але й з культурною, мовною та психологічною експансією протягом століть боролися за асиміляцію українського народу. Ось, як пише про російську імперську експансію Л. Шульман: «На жаль, імперія відмовляє українцям у визнанні їх окремою нацією. У свідомість росіян втлумачується догмат, ніби ніяких українців нема, а є малокультурні периферійні недосвідчені малороси, що ніяк не хочуть покинути своє селянське «наречіє». Якщо до цього додати, що малокультурність та недосвідченість – прямий наслідок ліквідації системи освіти в Україні, розпочатий Катериною II, а завершений вже після її смерті закриттям Києво-Могилянської академії; якщо згадати, що українська мова неодноразово заборонялася, та провадилася протягом трьох століть, з незначними перервами, політика русифікації. (19).

Нас турбує, як повязаний тиск на мову з тиском на психологію народу, які психологічні моделі формуються у народу, якому весь час приходилося зазнавати такого тиску. Як пише доктор філологічних наук А. Бурячок, «Щодо української нації, мови, то ця боротьба триває вже три століття. Губителі нашої мови (як російські так і польські та ін.) офіційно забороняли різними указами, оголошували такою, що не існує, чи придуманою німцями, вважали діалектом російської або польської мов, оцінювали як «холопську» чи «колхозну» й підлаштовували під свою, щоб пришвидшити злиття і ім’я «світлого майбутнього» (20).

Перелік постанов Російського царського та радянського урядів проти застосування української мови вражає. Ще у 1626 році Митрополит України одержав наказ Синоду вилучити з усіх церков України книги старого українського друку. А замість них завести московські видання. Всього з цього часу історики нарахували 75 постанов такого типу (20). Серед них вражає Указ Петра I  1709 року про заборону друку книг українською мовою, Указ  1763 року Катерини II про заборону викладати українською мовою у Києво-Могилянській академії, Ємський Указ 1876 року про заборону ввозу українських книг з-за кордону, заборону підписувати українські тексти під нотами, заборону українських вистав.

Але ще більш вражаючими є постанови радянського уряду вже в наш час. Телеграма Сталіна про припинення українізації та знищення більшості українських письменників 1933 року. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського», 1946 року (21).

Фантастична ситуація. Але, як ми вже зазначали, український народ духовно та ментально – героїчний народ. Бо після трьох століть такого шаленого тиску українська мова є, українська культура є.

Але тут виникає дуже серйозне питання: А наскільки народ користується мовою? Що означає для народу так звана двомовність? Що вдалося імперіям на шляху асиміляції українського народу?

Виявляється, вдалося не так мало. В великих містах більшість населення користується вдома і на роботі російською мовою. В вищих учбових закладах до останнього часу викладання йшло російською мовою.

Нас, як зазначалося, цікавить психологічна ситуація. Ми вже казали, що політика російського та польського урядів була націлена на прищеплення жителям України периферійних  психологічних установок. Назва країни периферійна – Малоросія. Мова, як пропагувалося, периферійна.

Заклади освіти такі, як Києво-Могилянська академія закривалися. Музейні цінності вивозилися.

Ми вже не раз зазначали, як тісно повязані мовні питання з ментальністю та етикою народу.

Зараз зупинимось на питаннях типів мислення народу. Ми вже відмічали важливість розуміння існування зон активного мислення та, так званих, зон релаксації. Імперські уряди добре розуміли, наскільки не вигідно мати зони активного мислення на території імперії. Вивезення культурних цінностей, заборона мови, вистав тощо, - це свідома політика нищення зон активного мислення.

         А без зон активного мислення не може розвиватися народ ні політично, ні культурно, ні етично. Зараз одне з першочергових психологічних завдань України є відновлення зон активного мислення. В цьому контексті питання мовного простору України є виключно актуальним.

         Коли відомі діячі науки та культури України пишуть так, як, наприклад А. Бурячок: «Без української мови не буде української держави» (20), то, можливо, підсвідомо вони як раз і мають на увазі, що без розвитку мови не може йти і відновлення та створення зон активного мислення в країні, і це означає і розквіту народу та країни.

         Отже, дійсно актуальними постають питання вивчення психологічних наслідків наступу імперії на українську мову та культуру. Ми багато говоримо про важливість того факту, що українська мова є державною мовою, але ми так і не вивчили глибоко психологічну ситуацію, яка історично склалась в Україні. Навязувана сторіччями імперська мова стала рідною для великої кількості населення України. І треба сьогодні ретельно вивчити психологію двомовності, створити дійову стратегію підтримки державної мови, уникаючи всіляко насильницьких дій у цьому напрямку, але створюючи умови для розвитку, розповсюдженню та засвоєнню державної мови населенням. В цьому контексті виключно актуальним є дослідження психологічного стану ситуації із застосуванням мов в Україні.

         Зауважимо ще раз, що реально всіма  проектами керували з центру, за радянських часів з Москви. Всі гроші розподілялися у центрі, зона активного мислення штучно створювалася та підтримувалася теж у столиці. Єдина свіжа наукова книга закуповувалася для Центральної бібліотеки і туди ж виписувалися нечисленні періодичні видання. Всі видатні виставки як в галузі науково-технічного розвитку, так і культури проходили у Москві. А у нас з дитинства формувалися переконання про те, що російська культура, до речі спільна культура всіх народів імперії, є зразком світової культури, і тому володіючи її надбаннями ми автоматично долучаємося до всіх багатств світової культури. Це було великим стимулом для досконалого володіння головною мовою імперії і для відчуття периферійності своєї рідної мови. Знаходитись у центрі ще за часів царської влади, а потім і комуністичної було вигідно, престижно і цікаво. Це є значним психологічним наслідком колоніального статусу країни. Не маємо можливості навести скільки талантів переїхало з України до столиці імперії, починаючи з насильницького переселення Петром Першим професорів і студентів Києво-Могилянської академії. Обговорюючи цю проблему, великий український письменник та мислитель Іван Франко писав: «Як  це пояснити?  На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, коріння якої сягають малодосліджених досі тайників – зв‘язків людської психіки з тими ніби то конвенціальними,  а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою…Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією  - міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину…», і далі І.Франко наводить конкретні приклади  руйнування менталітету таких діячів(22).

        

    Мовна політика повинна бути виваженою, послідовною, ґрунтуватися на результатах спеціальних досліджень, зокрема психологічних. Процитуємо у цьому контексті відомого діяча українського національного руху Є. Сверстюка: «Проблема української мови вельми серйозна. Багато патріотично настроєних людей не вміють говорити українською мовою, в них мало шансів досконало оволодіти нею, тому що і батьки, і діти звикли говорити російською мовою. Людині переключатися на іншу мову дуже важко, і лише невелика кількість людей можуть однаково добре говорити на двох – трьох мовах». І далі: «Сьогодні в Україні живе велика кількість українців по крові, сформованих у російській культурі»(23). Є. Сверстюк відмічає, що лише, коли з’являться привабливі осередки культури, коли преса, телебачення стануть цікавими та зможуть конкурувати з російськими, тоді у української мови та культури є перспективи. Всі роки незалежності України, знаючи досвід, наприклад, досвід провінції Квебек у Канаді  по збереженню французької мови, не могла змиритися з тим, що у нас немає безкоштовних курсів української мови і культури для всіх, хто бажає вивчати чи поліпшувати своє володіння українською мовою,поринути у глибини української культури і історії. І нарешті у 2013 році в Україні при активній участі Олеся Донія почали діяти такі курси в різних регіонах України, Є і перспективні проекти в галузі культури і історії.

         З надією дивимося у майбутнє, бо попри всі негаразди і трагічні перепітії нашого руху вперед наш народ швидко набуває свою ідентифікацію, а зони активного мислення ростуть і розвиваються в Україні.

 

 


Література

1. Петренко В.Ф. Психосемантика сознания.- М., Изд. МГУ.- 1988.- 208 стор.

2. Хаксли О., Цит. По Д.Слобин «Язык и познавательные процессы» - В.Д. Слобин, дж. Грин, Психосемантика.- М., - Изд. «Прогресс», - 1976. – с. 166-331.

3. Брудный А.А., О языке, сознании и действительности.-т Сб. «Философско-психологические проблемы коммуникации». – Фрунзе.- Изд. «илим» .- 1971.- с. 3-20.

4. Гриценко П.Б. Язык и говоры. Сб. «Украинцы». Кн. 1 «Этническая история». Антропология. Язык. Расселение.- М.- 1994.- с. 190-239.

5. Гумбольдт. Цит. по  П.Кислый. Элита нации, язык и достоїнство.- «Голос Украины№.- 19.08.1995.

6. Потебня А., Цит. По Ibid.

7. Миллер Дж. А. Психолингвисты. – Сб. «Теория речевой  деятельности», - М,, узд. «Наука».- 1968. – Стор. 245-266.

8. Иван Бунин. Жизнь Арсеньева. Юность. Собрание сочинений,  том шестой. 1927-1929. 1933.Приморские Альпы. Стор. 260.

9. Выготский Л.С. Мышление и речь.- Собрание сочинений.- т.2.- М.- Изд. «Педагогика».-1982.- стор. 5-361.

10. Слобин П. Психолингвистика.- М.- Изд. «Прогресс».- 1976.- стор. 19-220.

11. Брунер Дж. Психология познания.- М.- Изд. «Прогресс».-1977.-412 стор.

12. Брунер Дж.  Цит. По 10.

13. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови).  Вид. «наша культура і наука».- Київ.- 2001 р.- 435 стор.

14. Грановская Р.М., Крижановская Ю.С. Творчество и преодоление стереотипов.- СПб.- 1994.- 179 стр.

15. Достоевский Ф. Братья Карамазовы. Цит. по «Памяти Лидии Чуковской», Лит. Газета. 9.06.1996.

16.Ушинський К. Рідне слово.- Л.- 1960.- стор. 9-10.  Цит. по  П.Одарченко. Українська література. Збірник вибраних статей.- К.- Вид. «Смолоскип».- 1995.- 405 стор.

17. Грушевський М. Про українську мову і українську школу.- К.- «Веселка».-1991.-45 с .

18. Наулко В.І. Формування української народності і нації.- Зб. «Культура і побут населення України».- К.- «Либідь».- 1991. СТОР. 14-31.

19. Шульман Л. Україна – держава міжнаціонального  миру.- Вісник Руху.- 1990.- № 7. – Стор. 34-37.

20.Бурячок А. Мова і консолідація нації. – Вечірній Київ.-т 12.01.1996ю

21. Козярський В. Нищення української мови  поневолювачами України.- Всеукраїнська правозахисна газета.- 1995.- № 3.

22.  Франко І. Двоєзичність і дволичність. – ж. «Наше життя».- США.- 1989.- №6.- Стор.1-2.